Історія неаполітанської пісні

Що означає цей термін

Canzone napoletana, або неаполітанська пісня, — традиційний музичний жанр, що виконується неаполітанською мовою. Зазвичай це сольний чоловічий вокал, хоча жінки-солістки також добре представлені, і він постає у знайомих жанрах, як-от любовна пісня та серенада. Багато пісень оспівують ностальгічну тугу за Неаполем таким, яким він колись був. Вікіпедія називає серед творів, що його визначають, 'O sole mio, Torna a Surriento, Funiculì, Funiculà та Santa Lucia.

П'єдіґротта, де все почалося

П'єдіґротта — це частина кварталу К'яйя в Неаполі, названа на честь церкви Мадонни ді П'єдіґротта поблизу входу до Крипти Неаполітана, у районі Мерджелліна. Treccani простежує історію фестивалю до невеликої каплиці XIII століття та зазначає, що він відбувався в ніч з 7 на 8 вересня. Там також зазначено, що походження неаполітанської народної пісні пов'язане з цим фестивалем.

Пісенний конкурс

Неаполітанська пісня стала формальною інституцією у 1830-х роках завдяки щорічному конкурсу пісенної творчості до фестивалю П'єдіґротта. Переможцем першого фестивалю стала пісня Te voglio bene assaje, яку традиційно приписують оперному композитору Ґаетано Доніцетті, хоча стаття 1984 року показує, що історичних доказів цього авторства немає. Фестиваль проводився регулярно до 1950 року, коли його було припинено.

Видавці та поети

У XIX столітті пісня завдяки музичним видавцям сягнула всіх верств суспільства, і, за словами Treccani, П'єдіґротта перетворилася на публічну подію для продажу нот і записів. З'явилися поети, які писали для цього промислу. Treccani називає Сальваторе Ді Джакомо (1860–1934), Ліберо Бовіо (1883–1942) та Е. А. Маріо (1884–1961), чий каталог налічував понад 2 000 пісень. «'O sole mio», написана 1898 року, згадується як перший відомий приклад новішого стилю, позначеного іноземним впливом.

Прощання з Неаполем

Багато неаполітанських пісень стали всесвітньо відомими завдяки емігрантам з Неаполя та півдня Італії, які вивезли їх за кордон приблизно між 1880 і 1920 роками. Енріко Карузо, народжений у Неаполі 1873 року, виконував популярну музику рідного міста на біс у Метрополітен-опера в Нью-Йорку на початку 1900-х і записав багато з цих пісень. Згодом вони увійшли до стандартного репертуару оперних тенорів. Між 1902 і 1920 роками Карузо зробив близько 250 комерційних записів.

Вуличні співаки та кафе

Treccani описує традицію мандрівних вуличних виконавців — posteggiatori, відомих також як pusteggia або cuncertino, — які рознесли неаполітанську мелодію по всьому світу. Між кінцем 1800-х і першими трьома десятиліттями 1900-х традиційна пісня процвітала в кафе-концертах і вар'єте. Саме цю атмосферу досі відтворює невеликий живий концерт: голоси, інструменти й публіка так близько, що чути все без підсилення.

Після 1950 року

Від 1950-х пісня знову змінилася. Treccani зазначає, що Festival di Napoli, який проводила RAI, тривав з 1952 до 1970 року, і каже, що багато місцевих мешканців вважали, що він спотворює традицію. Пісні, написані після 1950 року, як-от «Malafemmena» Тото та «Maruzzella» Ренато Кароzone, стали класикою самі по собі. Пізніші виконавці, як-от Піно Даніеле, зберегли неаполітанську мову живою в популярній музиці.

Де вміщається година живої музики

Годинний концерт не може охопити все це — і не намагається. Він пропонує класичне ядро: пісні, які уславили конкурси П'єдіґротта та видавці, у живому виконанні. Якщо ви шукаєте новіше звучання 2010-х і далі, з його хіп-хопом та електронними міксами, це не той концерт. Якщо ж ви хочете почути пісні, які співали Карузо і Три тенора, тут їх можна послухати зблизька.

Читати далі: Неаполітанський концерт у Неаполі